На базі Музею війни 10 вересня 2024 р. відбулася міжнародна науково-практична конференція «Українсько-польське пограниччя: історія, пам’ять, мовно-культурна спадщина та сучасні виклики». Її було приурочено до 80-х роковин від початку депортації автохтонних українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1946, 1947 та 1951 рр.

Організаторами заходу, окрім Музею війни, виступили Український інститут національної пам’яті та громадська організація «Київське товариство "ЛемКиїв"», а посприяли його проведенню Центр дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя Українського католицького університету й Національний музей народної архітектури та побуту України.

Відкриваючи конференцію, кандидат історичних наук Ганна Байкєніч з УІНП зазначила: «Найважливіше, про що ми сьогодні маємо говорити, це не лише про фактаж і дати, а ще й про ідею, про пам’ять. Розуміти, що пам’ять буває різна. Я хочу, щоб наша пам’ять про наше минуле робила нас сильнішими й витривалішими в роки сучасної російсько-української війни».

Василь Петрик із Міністерства культури та стратегічних комунікацій провів паралелі між подіями 80-літньої давності й сучасної війни: «Починаючи з 2014 р. нащадки депортованих людей знов опинилися під окупацією чи під загрозою окупації і мусили вирушити в невідомість, у зворотному напрямку, зі сходу на захід. Культура тих депортованих українців із Польщі була нерозривно пов’язана з тією землею, з тією історичною пам’яттю, що виходила безпосередньо з їхнього життя, господарського укладу, культурних традицій. Тепер там зосталися тільки церкви чи залишки від церков, цвинтарі, горбочки від хат. Ця проблема стосується всіх нас, бо як нація ми повинні вибудувати свій скелет, і без цієї культурної свідомості він буде неповним, немов без ампутованої руки. Я хотів би, щоб у ході конференції ми сформували те цілісне бачення, яке було до 1944 р., яке ми втратили внаслідок цих хвиль депортацій».

Ростислав Карандєєв, перший заступник міністра культури та стратегічних комунікацій, також говорив про сучасний вимір:

«Окупанти, зайнявши територію нашої країни, вчиняють так само дії щодо переселення, перевезення людей. Не лише вивезення українських дітей, але також завезення своїх громадян, щоб розмити українську присутність, українську ідентичність. Питання ідентичності було важливим завжди для диктаторських та недемократичних режимів, оскільки присутність у тобі чогось особливого, відмінного від нав’язаного, а цим є в першу чергу національна ідентичність, часто було і ставало причиною опору, протидії, що призводило до повстань і повалень цих режимів.

Мабуть, такі ж наративи були тоді в комуністичного режиму, одночасно й радянського, й польського, що встановив своє панування на прикордонних територіях України та Польщі. Сьогодні ми розуміємо, що повернути території, на жаль, неможливо, як і неможливо змінити кордони: вони встановлені, прийняті світовим співтовариством, неможливо повернути людей. Багато хто на сьогодні навіть утратив ідентичне усвідомлення себе як українців і як тих поляків, які українізувалися, а точніше сказати радянізувалися в той період. Відбувся певний злам, і відповідно в наступних поколіннях ті етнічні джерела, які були у пращурів, стали втраченими. Варто подякувати тим українцям, що проживаючи на польській території, все ще відчувають свій зв’язок із давньою батьківщиною, підтримують ті культурні практики, що пов’язують з Україною.

Повертаючись до сьогодення, нам потрібно зрозуміти алгоритми наших дій зараз і дещо пізніше, коли ми зможемо на окупованих територіях поновити українську владу, український лад. Як розмовляти з людьми, чи можливо буде говорити про повернення? Наразі нашими наративами після десятиліття окупації все ж таки є чітка позиція щодо повернення українських людей на українську територію і постановка питання перед мігрантами з Росії щодо їхнього повернення на свої історичні терени. На жаль, час працює не на нас. Час демотивує людей як з одної, так і іншої сторони. Найголовніше – ми втрачаємо той виховний наратив, що мав би нести освітній процес для українських дітей. Проте ми маємо формувати наратив із засад національної ідеї, яку ми, шукаючи постійно, знаходимо й весь час уточнюємо. Можливо, цією ідеєю має стати власне повернення під українську юрисдикцію всіх українських земель. Давайте говорити про кордони 1991 р. Як говорити з повернутими людьми? Тут, можливо, і стане в пригоді досвід великої депортації лемків та інших общин із Польщі на територію України.

У міністерстві, яке тепер додало в назву "стратегічних комунікацій", буде департамент по роботі з людьми на окупованій, деокупованій території, переселенцями. Звертаюся до колег, які вивчають тему депортації українців із Польщі в УРСР і в глиб польської території: як зберегти свою окремішність, як поновити український етнічний інтерес, український наратив?»

Заступник генерального директора Музею війни Олег Кучерявий подякував співорганізаторам за те, що Музей був обраний майданчиком конференції, і висловив сподівання, що власне наукові дослідження непростої історії польсько-українських відносин покладуть край політичним інсинуаціям.

Від імені співорганізаторів виступили також заступник директора УІНП Володимир Тиліщак та засновниця ГО «Товариство "ЛемКиїв"» Катерина Чаплик.

Віталій Ляска, директор Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя Українського католицького університету та головний редактор видання «Локальна історія», підкреслив:

«Коли ми починаємо говорити на таку важливу тему, ми зазвичай звертаємо увагу на речі, які важливі для нас, але нам треба також розуміти, що в суспільному дискурсі України й нашого суспільства депортація 1944–1946 рр. залишається регіональною чи локальною проблемою.

Це та річ, яку треба побороти й вивести на всеукраїнський рівень і говорити про це більше й більше. До цього є два шляхи, що перетинаються. Перший шлях – юридичний: ми повинні надати статус депортованих, і це стосується не тільки тих пів мільйона українців, які були виселені до УРСР. Це проблема нащадків, тобто кількох мільйонів людей, і про це треба голосно говорити. Щодо того, як говорити. Зрозуміло, що є академічні ініціативи, конференції, але водночас ми маємо говорити на цю тему в популярному руслі. Важливі історичні дослідження, ми на очах утрачаємо пам’ять: люди відходять, люди перебувають в окупації, тож розуміємо, що цей пласт історичної пам’яті щораз зменшується. Це має бути пріоритетним напрямом. Можемо вчитись у Польщі: їхній осередок Karta спирається й на історичні джерела, й на візуальні матеріали, і в Україні це має бути на різних рівнях: на державному, на академічному, на громадському. Тому гадаю, що ця конференція стане однією із цеглинок у фундаменті історичної пам’яті.

Третя складова – це, безумовно, люди. Ми можемо говорити про геополітику, креслення кордонів не нашими, а чужими державами-креслярами, але оцих пів мільйона людей та кілька мільйонів їхніх нащадків ми не маємо права забувати – про яких, може, не напишуть книжки і яких ми не зустрінемо в підручниках. Але цей людський біль, людські трагедії складають величезний гобелен циклічних подій. Якщо ми зробимо цю тему знаною для України, впишемо її в загальноукраїнську історію ХХ ст., то ми сформуємо свій гранднаратив. Бо ми дуже мало знаємо про українців поза Україною, про землі в Польщі, Словаччині, Румунії. Ми тут і зараз утрачаємо культуру, архітектуру на Закерзонні, проблем є дуже багато, і лише синергія багатьох середовищ дасть змогу врятувати те, що залишилося».

Конференцію було побудовано із двох майданчиків – історичного та етнографічного. Доповідачі, представлені в історичній програмі, охопили широку тематичну палітру: від концептуальних та історіографічних питань, що стосуються польсько-українського пограниччя як фронтиру, до практичної роботи із джерелами за проблематикою депортаційних процесів. В етнографічній програмі акцент був зроблений на збереженні знань про традиційну культуру лемків, а також на формуванні культури співіснування нових мікроспільнот. Родзинками конференції стали презентація науково-популярного видання «Лемківщина крізь віки» (упорядники Дмитро Степовик та Михайло Мацієвський), а також емоційний виступ Василя Демчака про долю лемківських поселень на Луганщині, які у 2014 р. долучилися до допомоги захисникам Луганського аеропорту й постраждали від терору бойовиків «лнр».

Учасники конференції забезпечили їй широке географічне представництво наукових, навчальних та інших інституцій: м. Київ, Львів, Ужгород, Івано-Франківськ, Тернопіль, Житомир, Ізмаїл, Зелена Гура (Польща).

За матеріалами доповідей конференції заплановано видання збірника наукових статей.

Переглянути запис конференції можна за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=aNthK6GjGPs&feature=youtu.be