Історія Музею в артефактах

50-річчя Музею – помітний рубіж, який потребує глибокого осмислення й аналізу. Головне – це той колосальний еволюційний шлях, що його подолала інституція від моменту свого створення й до сьогодні, а також ті принципові зміни, яких наша колекція зазнала в процесі формування, бо ж за пів століття у фондах акумульовано близько 416 тис. різноманітних автентичних предметів.

Пошук артефактів для майбутнього комплексу розпочався в 1944 р. безпосередньо на теренах боїв Другої світової. Уперше експонати було представлено широкому загалу в повоєнному 1946 р. на виставці «Партизани України в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками». Відтак цей масив джерел разом із матеріалами, переданими з Державного історичного музею УРСР (загалом близько 28 тис. од. зберігання), ліг в основу колекції «Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.», відкритого 17 жовтня 1974 р. у Кловському палаці. А в 1981 р. на дніпрових кручах постав Меморіал.

Відтоді історію установи можна умовно поділити на окремі етапи, перший із яких відображає його основну тогочасну місію – бути «ідеологічним криголамом радянської епохи». Музей мав утверджувати серед народів комуністичної імперії, яка доживала віку (передусім – серед українців), міф «великої вітчизняної війни» з притаманним йому набором штампів про «керівну роль Комуністичної партії», «Україну партизанську», «Перемогу», глорифікувати панівний лад «країни рад» тощо.

Наступне десятиліття, позначене розпадом червоної імперії, стало періодом розвінчання того міфу і творення цілісного неупередженого бачення подій. То був час, коли українська наука й, зокрема, Музей, щойно позбавлені ідеологічних кайданів, водночас усе ще методологічно тяжіючи до радянської моделі, стали на болісний шлях пошуку нової візії. «Епоха» поступового, «обережного» становлення українського літопису із включенням раніше табуйованих тем, як-от: український визвольний рух, жертви нацистського та радянського геноцидів, – загалом гуманізація війни з українським акцентом…

Ці рухи помітно активізувались у 2000-х рр. (черговий рубіж), коли в пошуках української Другої світової в просторі Меморіалу, який у 1996 р. отримав статус національного, постав максимально насичений хронологічно-подієвий наратив війни, що відповідно змінювало й спектр артефактів, поступово перетворюючи меморіальний простір на місце пам’яті та взаємного прощення.

Вир доленосних подій, що охопив країну у 2013 р., – Революція Гідності, а згодом і російсько-українська війна – змусив іще подекуди ментально поневолене «радянщиною» українське суспільство до пошуків свого коріння й цивілізаційних орієнтирів. Усвідомлення належності українства до європейської спільноти, вікові демократичні цінності, задіяні в побудові суспільних відносин і державотворенні, спонукали Музей не лише значно розширити проблемне поле, ставши на шлях презентації воєнної історії українців ХХ–ХХІ ст., а й нарешті зробити перші кроки до власного переозначення: у 2015 р. за ініціативою музейників заклад було перейменовано – він отримав свою сучасну назву.

А вже під час широкомасштабної війни, показуючи столітню боротьбу українців за свою незалежність і соборність, Меморіал вступив у найактивнішу фазу докорінного за суттю й формами переозначення, змінюючи акценти не лише у змістовому наповненні експозиційно-виставкових площ, а й у стратегії розвитку.

Цей проєкт – спроба крізь призму 50 виняткових, найцікавіших, на наш погляд, музейних предметів висвітлити основні етапи генези та дороговказні видозміни Музею війни на тлі історичних подій упродовж половини століття.

Ознайомтеся з 50 знаковими експонатами!