У межах циклу публічних зустрічей «Герої війни» до нашого Музею завітав ветеран Війни за Незалежність України, водій 2 автомобільного відділення автомобільного взводу роти забезпечення батальйону логістики 101 окремої бригади охорони Генерального штабу Збройних Сил України імені генерал-полковника Генадія Воробйова, старший солдат Руслан Стельмах (позивний «Дядя»).
Руслан народився в селищі Варва на Чернігівщині. Його професійний досвід включав роботу у великих компаніях в Україні та за кордоном. Військовий гарт здобув ще у 2008–2009 роках під час строкової служби в лавах Прикордонної служби України.
Від літа 2024 року Руслан доєднався до лав 101 ОБрО ГШ ЗСУ. Його бойовий шлях пролягав через Неліпівку та Торецьк: тоді він обіймав посаду водія мінометного взводу, перебуваючи на самому «передку».
Під час зустрічі воїн розповів про виснажливу специфіку міських боїв, де оборону доводилося тримати безпосередньо в під’їздах напівзруйнованих будинків.
«У Торецьку ми бачили щось за межами здорового глузду. Ворог кидав у бій маси в’язнів, які, здавалося, вже не були людьми. Вони йшли під дією якихось речовин: навіть глибокої ночі сунули в повний зріст, без жодного маскування, з увімкненою гучною музикою на мобільних телефонах. Це було моторошно – бачити, як вони йдуть напролом, мов механічні ляльки, без жодного інстинкту самозбереження. Це не була війна тактик, це був безперервний, божевільний тиск живою масою», – згадував Руслан.
Окрім ворожих штурмів, викликом ставав побут. Під шквальним вогнем звичайна вода перетворювалася на недосяжну розкіш:
«Найважче – це тиша в очікуванні, коли ти затиснутий у напівзруйнованому під’їзді. Ти знаєш: ворог буквально за стіною. А тебе в цей час мучить така спрага, що легені здаються сухими. Ти знаєш, що пляшка води – всього за 500 метрів, на сусідній позиції. Але ці п’ятсот метрів – це зона смерті, де кожен сантиметр прострілюється. І ти просто стискаєш зуби, терпиш цей вогонь у горлі й чекаєш, бо твоя боєздатність – це єдине, що тримає цю позицію».
Попри надважкі умови, Руслан знаходив сили рятувати цивільних. Одним із найщемливіших спогадів стала евакуація літньої пари.
«Ми виводили стареньких до машини. Прямої стрільби по нас у ту хвилину не було, але повітря буквально вібрувало від небезпеки. Ці нещасні 500 метрів ми долали майже 40 хвилин – вічність, коли кожен шурхіт здається фатальним. Вони ледь переставляли ноги, тремтіли, а я весь цей час просто був поруч. Я підтримував їх під руки, закривав собою, вслухаючись у небо, щоб вчасно зреагувати на приліт. Весь світ тоді звузився до цих двох людей. Знаєте, я видихнув і знову почав дихати лише тоді, коли за ними нарешті зачинилися двері автомобіля».
Від червня 2025 року Руслан Стельмах продовжує службу в батальйоні логістики – на «артеріях» фронту, якими доставляється все необхідне для нашої перемоги.
За традицією гість передав до фондосховища Музею особисті речі та артефакти війни. Ми щиро дякуємо пану Руслану за візит і відверту розмову. Його історія – це символ незламності українського духу, який ми зобов’язані зберегти для нащадків.
Слава Україні! Героям Слава!
